Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (05)

Попередня сторінка

                                                                               6.

     
       Отак.
       Волосся, очі, губи, ніс, — в обличчя. Поєднав.
       Та не така вже вона й вродлива. Ніс трохи кирпатий. Прищики на чолі… Але очі, так, — очі сильні.
       — Навіть не питаю, чи заважаю вам, — промовити, — бо наперед знаю, що не заважаю й заважати не можу.
       — В цілому, Олю, непогано, — скельця окулярів. — Момент з Таїсією Повалій, ось тут, де вона стрельнула й поцілила в качку, краще перенести на початок, це найголовніше в інформації, це називається «лід»…
       Широкі долоні, пальці, — білі аркуші паперу.
       Нач-чальник.
       — У мене ще замітка…
       Підле-е-егла…
       — Давайте.
       Відштовхнутися спиною від одвірка й спрямуватися… — куди? — до шафи. Сесія тобі… сесія… — замітку-другу треба для курсової! Чи для заліку з якоїсь там… теорії інформації… — розкрити дверцята. Взятися перекладати журнали… брошури зі стопки… — а бюлетень? Ну той, блискучий… гладенький пальцями… з червоним з золотим хрестом на обкладинці?.. — скляні дверцята шафи, й раптом виблиском у них — скельця окулярів. Знаю, Славику, знаю… — мені краще піти. Ти читай бери, читай. Куди бюлетень заникав, шанувальнику дармових масонських грошей?.. — піти звідси недовго… — скосити очами. Чиста поверхня столу… аркуші паперу… — округлі, ледь похилені літери… — її замітка. Писала кульковою ручкою, старанно виводячи слова й ледь прикусуючи язичка. Така собі практикантка… — хвильку. Вона ж тримає мене. Своїм блакитним.
       Озир… — та озирнутися.
       — Як мовиться, може бути, — скельця. — Розважальна інформація на четверту сторінку.
       Я на ній одружуся.
       Ні.
       Зраджуватиме.
       Та ні… Не зраджуватиме…
       — …тиждень-другий, переконаний, відповідальний секретар її поставить у номер. У вас на понеділок відрядження?..
       Вона ж подумки сміється над ним. Піджак натягнув у таку спеку. Начальник.
       — На вівторок…
       Треба було сказати, щоб зняв.
       — Олю, ви зробили неприпустиму помилку, що пішли на практику у відділ культури, — винести голосом у довкружній простір. — Яка культура, Олю? Культура дихає на ладан! Єдине, що зараз є більш-менш цікавим в Україні, це політика. Здогадуєтеся, до чого я веду?..
       Голос замерло в повітрі.
       — Печатку поставте в приймальній. У Білу Церкву краще їхати від автостанції «Південна», — скельця побли-блиском. — Одразу ж за Виставкою, знаєте. А матеріал віддайте в машбюро. За секретаріатом.
       — Але ж одразу за секретаріатом кімната для планірок…
       Дівчинко, я щось спитав. Хоч ти струнка й блакитноока, але ти практикантка, а я політичний оглядач. Тож, будь ласкава, мови словечко у відповідь.
       — За кімнатою для планірок.
       Піти звідси геть.
       — Дуже дякую, Станіславе Івановичу.
       — Прошу.
       — На превеликий жаль, я не зможу працювати у вашому відділі, бо в політиці нічого не розумію.
       Ні, ви погляньте на це дитятко!
       — Думаєте, я щось розумію? Й не треба нічого розуміти! Гризня за владу — ото й усе розуміння. Ці їх дрібні… — «дрязги», «дрязги»… — Ці їх чвари, інтриги… — то ж не політика. То є механіка мишиної возні. Розумітися в ній, знати досконально — навіщо? Іронія, тільки іронія! Не брати зайвого в голову, ловити на дурницях і бити! І правих, і лівих!..
       Як сказав?
       — До побачення, Олю.
       Ну щ-що ти, зрештою, як!..
       Джинсова спідничка… ключиці з-під футболки… — й світлим, ледь вловимим запахом парфумів і поту… — до дверей. А нехай виходить! За хвилинку-другу розв’язатися з ним, розпрощатися, — й у машбюро… чи в приймальню… — та на сходах її наздогнати, в ліфті, на тролейбусній зупинці!.. — ні. Саме зараз він таки зголоситься на пиво, я знаю. Сидить он. Дивиться окулярами своїми здоровенними.
       Світлим… — до дверей.
       Я хочу, щоб вона тут залишилася.
       Світлим у дверях… — яскраво-червона краватка! —  Василь?..
       Василь.
       — Що тут діється! — довжелезні руки. — Панове, які тут жінки! Станіславе, негіднику, де ти їх береш?.. — кудлата чуприна, міцні білі зуби. — А вас, пані, як зовуть? Ольгою?.. А вам більше личить Інна. «О панно Інно, панно Інно!..» Гарний був поет, хоч і велика свиня. Не відпускайте панну нікуди. Браття! Як я по вас сумував.
       Краватка… руки… — тепер напружитися… — ти бач. Славика першого. По старшинству.
       Сполохано-блакитне в сутемному… мінливому просторі відкритих дверей… в коридор… — тверде Ігоревих вилиць звідти. Й маленьке й гостре… — Семенових очей. А куди ж він поді-і… — оп-п! Ну здрастуй, Василю, здрастуй, давно не бачилися… — жарко-чоловічим. Дуже радий тебе знову… — одеколонним. Ну г-годі вже, Василю, годі!..
       Розтиснутися.
       — А ти вже політику капустиш? Правильно, бий їх! Гнати треба тих свиней. Як ще не розікрали Україну, то, властиво, розкрадуть…
       Глибокі зморшки на чолі, прозоро-карі очі, — враз відсторонені, — й губи:
       — О, пані! Ніхто вам досі не запропонував сісти?..
       — Пропонував мені на коліна, відмовилася, — з-від дверей.
       — Яка ти, Семене, свиня! — зморшки на чолі. — Просто жахливо, яка страшна свиня!
       Сам ти свиня, Василю, — подумати.
       А що Семен?.. Спустить?.. — так, так, привіт, Ігоре. Міцне долоні. Незворушно-сіре очей. Тверде вилиць.
       — Що ж ти не потелефонував? — собою туди.
       — Ми нєнадолга.
       — Пачему? Пасідєлі би, пагаварілі…
       — Мінутку…
       Сірим очей… — до телефону. Кисть руки… — сріблясте браслета годинника… — «Сейко».
       — Станіславе, друже, — одеколонно-жарким поруч, — ану геть з-за столу! Тікай, мені тут одну фітюльку накрапати…
       Й своїм тілом… по-між інших тіл… — до дверей. Стіл… аркуш паперу… прудкі Василеві пальці… — «Головному редакторові газети… для випуска одного номеру… паперу… в борг… з гарантованою…» — завито-ок... — підпис.
       Не втриматися й зісковзнути поглядом донизу: жовтаві прямокутнички паркету… блідо-рожеві нігті з-під білих шлейок… босоніжок… — сірі тріщинки на понуро-темних носках Славикових черевиків. Розпечено-коричнева шкіра інших черевиків… Семенових… — тоненькі поворозки до підлоги.
      Здійняти себе поглядом: виразні горбики на шкірі обличчя… волосинки… — можна простягнути руки й доторкнутися пальцями. Гостро-темні очі. Спрямові кудись убік, — в Славикові окуляри.
       — І як живе-поживає наше сумління? — очі й зуби-зуби.
       — Семене, нема сенсу повертатись до розмови, — окуляри.
       — Та заради Бога, Станіславе! — очі. — Нема вже куди повертатися, поїзд пішов, й на вокзалі порожньо й прохолодно…
       Зачепитися власними очима за його очі, маленькі й гострі, — спрямовані в окуляри збоку, — й пере… перехопити їх.
       — …й вітер несе по перону пожовкле листя. Сумно, Славику, на світі жити.
       Ну, здрастуй, Семене. Давно не бачилися.
       — Ета Ігарь, — позаду. — Сашу мнє с бара пазаві.
       Ні, друже, ти сюди завітав і маєш першим привітатися.
       — Це твоя точка зору, — скельця, — можеш висловлювати її, але…
       Не привітаєшся?
       — До речі, Славику, — проказати в очі за блискучими скельцями, — хам ніколи не мочився в палаці. Це був привілей шляхетних лицарів. Зокрема й членів таємних товариств. П’ють собі, гуляють, ділять владу й гроші, плетуть мережива всесвітньої змови, хтось підвівся, відійшов, відлив у куток, сів на місце й плетуть собі далі. Де ти бачив у давніх палацах чи замках туалети? А хам, що їм прислуговував, надвір вибігав… До вітру, як мовиться… Це тобі, так, на майбутнє… замітка…
       — Тобі з нами не нудно, дівчинко? — гостро-темні очі. — Замість того, щоб засмагати в Гідропарку й милувати всіх неперевершеним своїм тілом, ти стоїш тут і вислуховуєш нудних стариганів про їх проблеми сечовипускні…
       Г-гострі… — так мені слова й не мовиш? не привітаєшся?.. — ну й пішов ти!..
       Прохолода коридору.
       Вуса.
       — Та що ти, як не знаю, що! Скільки того сейфу?! Раз-раз, і перенесли!..
       Сейф йому.
       Де він? — отам, біля стіни?.. — й куди його?.. — вперед? — раз! — впе-впе-вперед… — а вона там залишилася… захотів, щоб залишилася, вона й залишилася… — …вперед-ред-ред… — сюди?! – отак.
       Ф-ф-фух! — з тебе, Вітю, кава.
       Чогось уже давно хочеться.
       — То зробиш?..

                                                                      *     *     *

       Зроблю, Вітю, зроблю… — сюди, в маленьку, обмежену стінами темряву… пальцями вимикач… — спалах! — запилена лампочка над стелею. Біле кахеля. Таргани…
       Голова вже тріщить від кави.
       А практикантка там залишилася. Захотів, щоб залишилася, — вона й залишилася.
       Дзеркало над умивальником, — обличчям звідти мимохідь, — затриматися на мить… вдивитися… — прямокутна пластмасово-біла рама… розводи на склі… — й очі. Червоні прожилки в білках. Гостро-червоні на білому тлі очних яблук… серед овалу обличчя… — все більш ви-идовженого й ви-и-икривленого… — в темно-червоному рухові… — кудись у задзеркалля.
       Поштовхом ноги зрушити тіло, — й ув інші дверцята його.
       Волого-біле унітаза. Брудатне води… — х-хто це туди папірці кидає? — забивається, й потім усе те… догори… — анекдот: повзе негр по пустелі, вмирає зі спраги… — ш-ширінку… — раптом лампа, джин, ясна річ, три бажання… — легше… — ну, каже, хочу води! води! — щоб завжди була вода! — друге? — та, каже, хочу бути білим, таким білим, як сніг, таким білим… — а третє? — негр думав, думав… — хочу, каже, щоб усі жінки переді мною знімали трусики. Джин виконав усі бажання й перетворив його в унітаз. Застебнутися.
       Замацана сіра ручка на проржавілому ланцюжкові. Тривкі руді патьоки на стінках баку. Труба над стелею, завмерлі прозорі краплі.
       Висмикнути ремінець, зачепити за… — он за те місце між штирями, — й повіситися.
       Затамувати подих, вивернувши шию.
       Видих!-нути повітря.
       Ха! — визгу було б у редакції. Був би шка-а-ан-даль.
       Смик-кнути за ручку, — й вода нестримним ви-и-иром! — в якому папірці… какалки…
       Звідтіля.
       Дверцята… умивальник… — жовтава лампочка під стелею. Темні шви між квадратиками кахеля.
       Долонями в прохолодно-біле раковини… — впертися. Замерле обличчя серед патьоків на склі.
       Захотів, щоб залишилася, вона й залишилася. Джин виконав бажання.
       Масивне підборіддя, завеликий ніс… родимка на щоці… — дивно. То я в дзеркалі?.. Отой от, що все це… думає… Го-ло-ва. Де все оте… прокручується… — випливає нагору й знову… поринає кудись… донизу…
       Масонські тобі гроші. Баб-ло.
       Й краєм ока — щось прудке, самодостатнє! — по стіні.
Тарган.
       Пальцем його?.. — та ну.
       Вмитися.
       Фарфорове умивальника… прохолодно-металеве крану… — крутонути, — вода струменем! — долоні туди… — й бризки!.. — долоню розчіплено пальцями… іншим боком, кистями… — голову?.. — в попереку себе зігну-ути й поволі го-ло-ву… — туди! — й пронизливим х-холодом в маківку! й кра-кра-крапельки води нестримно з-від волосся!.. й ці-і-івочка ошпарливо спиною… — годі. Розі-прямити спину.
        Прямокутник дзеркала… в патьоках… — протерти його ребром долоні, — й обличчям звідти знову. Злиплі пасма волосся, з-від яких крапельки води, вже спроквола, — й тоненькі цівочки… зблідлою шкірою скронь… вилиць… — стиснути зуби. Пограти жолваками. Все гаразд. Руки-ноги на місці, все інше теж при мені. Я один із провідних журналістів газети! Я молодий, привабливий, талановий! Я не просто так на цій Землі! Чуєш, Семене?! — я тобі не бовванчик, який узяли, відкинули вбік, а він собі й покотився!.. кудись під умивальник… у сортир… — дзеркало-о, — й очі.
       Округлі чорні зіниці. Дивно. То були все чужі… очі… — а це свої… власні… — й наче теж чужі. Вужчі-вужчі, ши-ирші… — бач, як вони, зіниці, — вміють. То ширшими стають, то вужчими… Роговиці прозоро-зеленим… — чи коричневим?.. — якогось свого… сіро-зеленого кольору. Тоненькі радіальні смужки… — бач. Саме стільки їх, смужок. І саме такої вони форми, конфігурації. Чомусь саме так…
       Дивно.
       Якісь вони, очі, — наче не мої. Якісь вони глибші… потужніші… — наче більше розуміються в тому, що довкруг.
      Вдивитися в очі, неначе увібратися в самого себе, — того, хто в дзеркалі, — й вирізнити там… — що? — вловити проблиск… — ясно-блакитного?.. — вже всередині себе.
       Практикантка…
       Легке світле тільце… маленькі конуси… грудей… — в щось стороннє… краєм ока… — швидке, прудке, самодостатнє! — тарган.
       «Стирчать у різні боки, як у свиноматки»…
       Тонкі ніжки, жовтаві крильця… довгі вусика… — тоненькі, коричневі… — як поворозки на Семенових черевиках.
       На другому курсі… Того ж дня, тільки ввечері, в пивбарі, — бокали, бутерброди з ковбасою… ніж на столику й крихти хліба на лезі… — й вимовити в його маленькі й гострі очі: «Звідки ти можеш знати, які в неї груди? Маєш власний рентгенівський апарат?» — «Рентгенівський апарат мається в кожного нормального чоловіка. Але в даному випадку в ньому не було потреби…» — зайшов, мовляв, за конспектом, запросила випити чаю… посиділи, поговорили… — словом, не переймайся. Життя, Славинський, не варте того, щоб до нього так серйозно ставитися…
       Угорі збоку?!. — тарган.
       «А взагалі, Славинський, ці «неземні створіння» в належний момент вправно й по-земному вміють розтуляти ноги…» — й пальці до ручки ножа з таким же гострим, лезом, — і шмат ними ковбаси, й на хліб його, й до рота, — й крихти хліба на лезі… — наче з іншого виміру, з-від прозорої, але непорушної межі.
       Від-дірвати руку від умивальника… — й спрямувати пальцем догори… — вище, вище… — ні, він швидше, не встигнути… — в куток, під стелю. Вусиками вичікувально.        Й ще двоє над дзеркалом. Вусики, вусики… — ач, скільки поворозок.
       Плечем зараз, — з плеча в руку, — з руки в кисть, — з кисті в палець, — і п-пальцем!.
       Ні?
       А Петро вдарив. І нічого. Світ не перевернувся.
       Пальцем!
       Твердий кахель… брудно-вологий… — відвести руку. Закляклі врізнобіч крильця, лапки… Шматочок неживої природи.
       А хвилину тому ворушило вусиками.
       Холодний кахель. Прозорі крапельки води. Зіниці очей з-від дзеркала.
       Господи, Ти є?
       Зіни-иці…
       Господи… Ти є? Чи Тебе нема?..
       Тух! Тух! Тух!
       Що?! — а-а, це ж я защібку… — руку кидком… — пальцем га-чок! — і з напівтемряви… — дві плями облич. Темні прогалини очей. Семен з Ігорем.
       — …мнє та што? — тверде й пряме вилицями, на диво вродливе, обличчя Ігоря. — Я же сєчас, ета знаєш, недолга. Туда-сюда, і да свіданія.
       — Полчаса дастатачна? — широке й грузьке Семенове.
       — Двадцати мінут с галавой.
       — Ха-ха! З головою? Оригінально. Й знову Славинський… Ти що тут робиш?
       — Тарганів чавлю, — сказати.
       — Папробовать можна, — тверді вилиці — в Семенові. Й тут, у мені. — Ну і как успєхі?..
       — Одного зачавив, двоє порятувалися.
       — Паздравляю. Нас толька с Сєнєй прапусті, нам папісять нужна.
       Й своє тіло… по-між їх тіл… — в прохолодну порожнечу коридору, насичену мурашками, — які зі стін та стелі попадали на руки й шию… — пробралися під комір теніски й забігали туди-сюди по спині.

                                                                        *     *     *

       Рухати тіло, відштовхуючись ногами від підлоги, — все далі й далі напівтемною прохолодою коридору, видовженою стінами, — до просвітленого різким тютюновим димом простору вестибюля, — й ще далі, — в гостренько-видрібніле скляних дверей приймальної, — й жовтаво-розпечене на сонці шкіряне стільців.
       Й ясне очей секретарки.
       — Ось думаю, — промовити, — поїхати на вихідні у відрядження. Дай-но гляну, хто там куди…
       — Поїдеш на наступному тижні. У вівторок чи середу, як усі їздять.
       Узяти її, мініатюрну чорняву жіночку в короткій сукні, — стиснути поглядом і закричати подумки: чорняву, а не біляву! — й відпустити, й перевести подих.
       — Журнал дати шкода?..
       — Шкода.
       Добро мені робить. Наче хтось її просить.
       — Ну дай мені хоч пару сьогоднішніх газет...
       Не допомагайте бабусі переходити вулицю... якщо вона цього не просить... — стривай.
       Щось забув?..
       Прямокутно-легке електронного годинника-календаря на перевеслі, — в’їдливо-зелененьким: «31 травня» — пальцем його, догори-донизу, — «13:59» — ще пальцем, — «1 червня»? — ні, «14:00».
       Ясно-карі очі.
       А-а, газети… Дякую. Я тут прогляну, на стільці… Попередній парламент… — на своєму місці, в правому… верхньому куті… — ось, читала на першій сторінці: «Казав пан, кожух дам, та й слово його тепле…» — еге ж, мій. Прочитай.
       Пальцями по столу… тра-та-та, тра-та-та… — про що я міг забути? Парламент у Валентини… Чи вже в друкарні… чи в машбюро… — «Замітку віддайте в машбюро, одразу ж за секретаріатом…» — вона в машбюро?.. — а я тут, у приймальні, сиджу й чекаю на друге пришестя?! — та в Славика вона! В кабінеті. Захотів, щоб вона там залишилася, вона й залишилася… Джин виконав бажання…
       Х-хто тут наді мною?!.
       Тихо.
       Звести голову: ну й що, Тетяно, новенького?..
       Ясні спокійні очі… — в яких ніколи не витвориться думки, що невідома вища сила… може стежити за тобою… й виконувати бажання… — Микитенко звільняється? Посварився з кимось?.. З Віолетою?.. — х-хе!
       Ой, Тетяно, з нашої газети так просто не звільняються. Ну, Ігор, Василь… Семен… — воно ж одразу було зрозуміло, що ненадовго. Рік-два пробудуть… — а сьогодні, скажу по секрету, папір для своєї газетки клянчить. Та Василь же… Василь… — а хто років зо три пропрацював, нехай п’ять… — подати заяву, Тетяно, легко, піти звідси важко… — рухом? — збоку, з-від дверей у коридор, — стрімко-сірим… — от-т.
       Сиве волосся, зачесане назад, прямокутні окуляри в тонкій оправі, — редактор.
       Про що ми тут?.. — та ні про що, Володимире Петровичу, так собі… розмовляємо… — потягнутися за газетою на столі, щоб невимушено звестися на ноги.
       Пильне очей, — у Тетяні. Що тут? Дзвонив хто?.. Й легеньким кивком, — зрозуміло.
       Й відчути раптом на собі його очі в поблисках окулярів.
       Змахом руки, — зайди, мовляв.
       Вдихнути повітря повітря в болюче-тісні груди… — й спрямуватися слід за його стрімко-сірим рухом до дверей у кабінет.
       Опинитися в спокійно-гідному просторі видовженого столу для нарад з рядом стільців, рухливого гостро-стрілками годинника й вимогливого, суворого бровима Тараса Шевченка над письмовим столом.
       Сіре рукава, на ходу вигнувшись у лікті, — до слухавки серед кнопок і екранчиків.
       Й очами: зачекай.
       Чекаю.
       Зачепитися за його, поглинені слухавкою, очі, — шанована, бачте, людина. Сповнена власної гідності й упевненості в тому, що живе саме так, як належить… — це вона і є, фінішна стрічка. Перетнувши яку, вже нема куди.
       — …домовилися.
       Слухавка замирено в пласмасове важельків апарату, — й очі з-за окулярів.
       — Олежку, Олежку… — розпрямлено-сірою спиною. — Ходь сюди.
       «Редактор на планірці вказав… що політичний відділ...» — здав! Ще зранку здав парламент!..
       — Маєш гарний костюм?
       Вдихнути повітря.
       — Та як сказати? — видихнути. — Такий собі… середній…
       — Час уже обзадоводитися гарним.
       Папірець?.. — пальцями його.
       — У неділю о тринадцятій, — змахом руки. — В Андріївській церкві. Презентація ордену святого… Як його?.. Вячеслава чи Сигізмунда?.. Там написано.
       Вди-их… — видих!-нути.
       — На вівторок триста п’ятдесят рядків. І без шпильок мені! Спокійний, виважений матеріал. Доброзичливий. Гребінця маєш?..
       — А от гребінця маю… — потягнутися пальцями в задню кишеню джинсів.
       Окуляри… — очі.
       — Тоді чеши.
       Жартує… — належить посміхнутися.
       Й розвернутися, ступити до дверей, — зупинитися.
       — Е-е, Володимире Петровичу… То, може, спершу потелефонувати? Домовитися?..
       — Усе домовлене. Твоє діло — з’їздити й написати.
       — А здати коли? У понеділок до планірки?..
       — Коли здаси, тоді здаси! До планірки, після — як вийде! Не піде на вівторок, піде на четвер. Чого ти хочеш?
       Втриматися в його очах… — Володимире Петровичу, ви мені так нічого й не скажете про якусь угоду?.. Про якийсь там, може, мій відсоток?..
       — Я того… — промовити, — хотів порадитися з вами. Тут на мене стільки всього навалилося, й усе різне… Й політика, власне, кожного дня…
       — Не хочеш їхати? Гаразд. Пошлю когось іншого.
       — Та ні… Я не те хотів сказати…
       — А що хотів?.. Тобі політика набридла? Переходь у соціальний відділ. Чи у відділ листів. Чи попрацюй репортером. Поїздиш, протрясешся, життя подивишся. Хочеш репортером попрацювати, Олежку?.. А не хочеш узагалі працювати, пиши заяву й іди до бісової матері!
       Затамувати подих.
       — Живи, як усі люди живуть, ти премію за рекламу отримав? Мало?.. Постараєшся, отримаєш більше. Бабу собі заведи. Чого ти за чужими тягаєшся? Мені тут, у редакції, ексцесів не треба. Тут газету треба робити.
       Тарас Шевченко тими ж очами з-над його очей.
       — Одне з двох, Олеже, — або пливеш, або пішов на дно. Чогось середнього не буває. Хочеш пливти? Пливи.
       Так.
       Двері… — змирене очей секретарки. Загартовані стрункі ніжки.

                                                                    *     *     *

       Ще двері… — одеколонно-біле зубів.
       А-а, Василю, ти сюди?.. — ну, привіт, брате, ще раз привіт, — міцні руки-руки… — та бачилися ж! бачилися! — забув?.. — давай-но якось розминемося.
       Проминути вестибюль, — й схо-да-ми-до-ни-зу, — в о-округлі Славикові окуляри.
       — Там Василь, — закинути в окуляри голосом, як у лузу.
       Відчути, як позаволі стримуєш рух.
       — Ти від редактора?
       Й стри-мав.
       — Ну.
       Замерлий запах поту…
       — Наказав у неділю о тринадцятій прибути до масонів в Андріївську церкву!.. — виштовхнути в пітні побли-блиски попереду.
       — Блазень!..
       Вдихнути блискуче жарко-пітне повітря.
       — Ми з тобою не договорили трохи… — видихнути. — З приводу Змієвих валів.
       Бли-блиски?
       — Гаразд, — вдихнути-видихнути, — якось іншим разом.
       Зрушити тіло й дони-зу його схо-да-ми, до-ни-зу, — згасаючою одеколонно-пітною напівтемрявою, що поволі нарощується стукотінням друкарських машинок і викривлено високими голосами з курилки поверхом чи двома вище, — сту-пати й ступати ногами в вижохлий бетон сходів, — й знову різнобарвними спалахами очей: блакитним! карим! сіро-зеленим! в’язко-чорним! маленьким і гострим! в окулярах! без окулярів! — й відчути своє тіло по-між спалахів, — складене з кісток, м’язів, жил, — затиснуте в шкіру, — кудись би його.
       Ув ядуче тютюнового диму… — й червоненьке прожилок на білках очей.
       — Так багато курите, Віолето Степанівно, — мовити.
       — Чогось хотів?
       — Та узнати, що з парламентом. Де він — у Валентини, чи у вас?.. Чи, може, в якійсь уже дупі…
       У Валенти-ини…
       — Довгенько читає… Чогось усе сваримося з вами, Віолето Степанівно, сва-аримося, а чого, питається?.. Послухайте, сьогодні п’ятниця, кінець тижня, може, вип’ємо по бокалу вина, посидимо, поговоримо?..
       Різко дим.
       Що вам зі мною пити?..
       — Віолето Степанівно, чого ви хочете від мене? Парламент вам не сподобався? Вам треба було, щоб вихопив шаблюку й кинувся на прем’єра, так?.. А чого це я не маю власного права захищати прем’єра?.. Його й без мене затопчуть…
       Відчути пітно-м’яку цигарку… в пальцях…
       Реформи! Рішуча приватизація!.. — запалити. Віолето Степанівно, хочете якогось великого економіста-реформатора? Та не дай Бог! Ну, виявиться бездарним адміністратором, таким собі кабінетним вченим, то й нехай. Виступав би собі гарно, а воно все йшло б туди, куди належить. А то — дірветься такий енергійний до влади, замахає шаблюкою, затрусить Україну й трусити буде, поки «старший брат» не заспокоїть. Цього ви хочете?!
       Хочете, щоб я вчасно здавав матеріали? Щоб через мене не затримувався набір?.. А зараз, щоб залишив вас у спокої… Вам ще змакетувати наступний номер.
       Прохолодою.
       Й твердим очей: отрута для колорадських жуків.
       Вдивитися. Пономарчук.
       Й краєм ока — силует у напівтемному коридора, — владним порухом стегна, — Валентина Григорівна.
       Скільки?..
       Десять тисяч… — гроші, гроші… — в передній кишені джинсів…
       Й розписатися?.. — так, так. І стенд. Оголошення. Уважно читати: «Є отрута для колорадських жуків. Кому потрібно — негайно здати гроші. Профком». І знизу: «Самі подохнете. Ж.Колорадський.» — Вітька-фотокор дописав. Його стиль…
       — Славинський!
       Повернути голову, — щоб і не швидко, й не повільно.
       В’язко-теплі очі.
       — Ти написав гарний матеріал.
       — Спасибі, Валентино Григорівно.
       — Старайся.
       Ще?..
       — Олегу, в твоїх же інтересах бути представленим у газеті не тільки політичним оглядачем, але й нарисовцем.
       — Я допишу «Білу гарячку».
       — Нічого не бійся. Ні на що не зважай. Як напишеш, так і піде. Зрозумів мене, негіднику?
       — Зрозумів.
       — Зайдеш о шостій.
       Утямити, як вона, ввібравши в себе темно-червоне… тепле очей… — й хитнувши стегнами… — розшарувалася в приймальній редактора.

Наступна сторінка

Додати коментар