Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (06)

Попередня сторінка

                                                                               7.

       Листя на гарячому вітрі… — в-важко дріботить. Напевно, буде гроза. Папірець асфальтом. Спраглим. І по ньому зараз… — важкими! краплями!.. — долонею по чолу. Піт. Постригтися б якось… Звести груди й удихнути в себе… — вітер! папірці! — нічого, нічого… — позбирати. Й попільничку згори. Вона важка.
       У шафі, знизу… — кол-лінами… — й долонею самодостатньо-прохолодне пляшки коньяка з-від запиленої темряви шухляди… — й на світло. Ясно-коричневе. Якщо хилитнути — бульбашки догори.
       Пробку — зуб-бами. Горловина округло-слизько губами… й язиком… — відвести руку: поштовхом ядучого в ніс. Розпрямити коліна.
       Обривки каштанового цвіту. Метелики.
       Ков-уовточок.
       !..
       «Що на вулиці тепліше, тим уряду важче. Час уже, знаєте, виводити фізичний закон про співвідношення температури повітря й політичної активності населення…» — на першій сторінці, справа вгорі. Віолета ще виділить рамками. Та виділить, виділить, куди дінеться… — запалити. Алейка внизу. Піджак у клітинку — коричневі штани — світлі черевики. Жінка звідкись, піджак їй: «Ну і дура!» — люди — рух — з усіх боків — в усіх напрямках. Ще ковтнути… — сто сімдесят рядків — гарний шмат. Хвилею вітру знизу: «Він пива не п’є, в нього, б…, желудок, пива не п’є…» — двоє чоловіків, вдивитися: жовте сухе обличчя, очі бігають — в-них-желудок-пива-не-п’є, — темне пасмо волосся іншого, — обережно ви! Машина!.. Червоні «Жигулі»… — ні, вона помалу. В друкарні: ту-ту-ту, ту-ту-ту, газета на газеті, рядком, швидко-швидко… — кипи газет, кипи. І в кожній на першій шпальті, справа вгорі… — нормально. Дві собаки — по кущах! — і чого б я так радів? А то ваша господарка? — і го-спо-дар. Поглядає суворо. З паском. Вийшов на вулицю з дружиною, щоб сходити в магазин і вигуляти собак. Пива не п’є. П’є тільки горілку, й те зрідка. Дружина поруч з ним, як на дні теплого спокійного моря. Ввечері, коли на канапі разом дивляться телевізор, покладе йому голову на коліна, й нічого їй від життя більше не потрібне. Все гаразд. Ще півроку ударно. Матеріал, матеріал, матеріал! І щось висвітиться. Славик он заввідділом. Та що заввідділом — Пономаренко он народний депутат.
       Е-ех, весна!.. — якийсь вилупок виламав дошку в лавочці. Не сама ж вона тут зламалася. Ввечері сидів, кректав, виламував.
       Пляшку на підвіконня.
       Гарний день. Гроші є, похвалили, й не треба нікуди бігти. А то завжди чогось не достає. Або нема грошей, або треба кудись бігти, або не похвалили.
       Запалити.
       Ще-е не вме-е-ерла У-украї-їна…
       Усе нормально, й ще не вечір… І що мені треба від життя?.. — не так уже й багато. Втомитися на роботі, трохи випити… — й порозважатися, як на те душа лежить. Кудись понестися, з кимось познайомитися!.. Видумати якусь змову за спиною. Програти в житті моменти кримінального нарису, над яким працюю… — хто, як уміє, так і розважається.
       Цигарку з пачки. Ч-чиркнути сірником! — затягнутися.
       А от суто теоретично, що потрібно для того, щоб стати народним депутатом? Ну-у, по-перше треба, щоб гарно знали в конкретному виборчому окрузі. По-друге, політична підтримка. Або влада, або Рух… Краще Рух. Стати десь в окрузі героєм. Приїхати, роздовбати районну мафію. Раз, другий…
       Ні сла-ва, ні во-о-оля… — парламент пішов. Валентина, звичайно, «блохи» познаходила. Але ж — ні-ні. Опечатки… — то не суттєве. Якби щось переплутав чи забув… — блакитне! каре! сіре!.. — щезніть.
       Кудись би… зараз… — в Гідропарк. Чи до художників у майстерню на Сирець… — тільки двері відкриєш: «Го-о! Журналю-юга!..»
       Ще нам бра-а-аття мо-ло-ді-ї… — жарко, облизати губи. Посміхнеться доля.
       Блаки-итне все… довкруг…
       Ну що?..
       Надто ти, дівчинко, блакитноока. Така собі беззахисна принада для мужніх чоловічих рук… От що я тобі скажу, Олеже. Той її погляд — такий же, як у дівчаток з «Плейбоя». Так же благально вона заглядає ув вічі, наче тільки тобі, одному: «Візьми мене»!.. Чіплятися на таке… Ти ж маєш розуміти, що не тобі вона ув вічі заглядає, а в об’єктив фотоапарата, — вона поставила погляд! — й кожен чоловік, хто натрапив на нього, — розумний! дурний! демократ!.. партократ!.. бомж на звалищі!.. крутий «пацан» на «Мерсі»!.. — всі вони відчувають себе «одними-єдиними». Олеже. То не твоє. Що тільки для тебе, й більш ні для кого…
       І з Наталкою зав’язуй. Потягаєшся з нею по кабінетах чи квартирах знайомих, як раптом виявиться, що треба одружуватися. А вона й надалі віддаватиметься кожному після випадкового дотику… до свого коліна… — ти про кого? Про Наталку, чи Оксанку?.. Чи практикантку?..
       Та яка різниця?!
       Валентина Григорівна… в’язко-теплі погідливі очі… — та ну! Здобути таку жінку справді неважко, от позбу-утися…
       Та ну вас усіх!
       Сла-авику!.. Уля-япався в практикантку?..
       Шанувальник ти шляхетних… лицарських орденів… — зігнути руку в лікті й долонею, — постук-тукати! — ось тобі, ось масонське бабло!..
       Прозоро-сині прошарки тютюнового диму… — о-округла горловина пляшки.
       Ковтнути.
       Змієві вали вам… — де вони? — теки, папери… «Біла гарячка»… іншопланетяни… — осьдечки: «Здалося, що Зміїв вал приховував себе від сторонніх очей. Непримітно відгалуджувався від посадки й спрямовувався в поле. Подалі від асфальтованих доріг, від котеджів за гранітними парканами… Тягнувся віддаленими горішніми лугами між селами, що скупчилися в долинах струмків, серед тиші й спокою. Лише зорані й скошені поля з обох боків, смуги посадок, клаптики лісів… Й небо вгорі. Й висока трава на схилах, й поодинокі деревця на пологому гребені…» — якось дописати. Й ну його все…
       Стопчик сірого попелу, похилений трохи, — на цигарці, що скраю попільнички. Па-а-альцями до неї, й догори-и-и, — стовпчик до-низу. Дотліла вже й згасла.
       Лягти в траві… під валом… — і заснути.
       Ротяки вони пороззявають…
       Володи-имир наказа-а-ав звести-и Змієві вали… Кому наказав? Джину з чарівної лампи?.. Й тисячі кілометрів валів рядами один за одним в момент виникли від Сіверського Дінця й до Карпат?.. Чи, може, Микиті Кожум’яці наказав запрягти Змія й проорати борони аж до Чорного моря?.. Е-е, Славику? Жодного іншого розумного пояснення, як в такій кількості… в такому, блін, обсягові вали могли з’явитися на такій значній території… за відносно короткий період часу… правління одного князя… — дебет з кредетом не сходиться, Станіславе Івановичу. Запалити. Не треба бути доктором фізико-математичних наук, щоб співставити обсяг пророблених робіт з наявними людино-годинами… — цигарку до рота й ч-чирк!-нути сірником. Це ж не просто тобі земляні насипи. Затягну-утися. Не так, що люди стали в ряд і лопатами швидко-швидко накидали пару тисяч кілометрів валів… за десяток-другий років… — випустити цівкою дим. Я тобі розкажу, як зводилися Змієві вали. Спершу готувалася ділянка, потім фундамент торувався глиною, далі зводився каркас з обпалених колод… щоб попередити гниття… — вугілля з цих колод, до речі, чудово годиться для радіовуглецевого аналізу. Це тобі, Славику, на майбутнє. Щоб не придовбувався з питанням: а як можна було так точно встановити дату спорудження кожного валу?.. А отак от. Прибалтам відвезли зразки з обвуглених колод, які знайшли в валах на конкретних ділянках. Й можеш не сумніватися, аналіз вони провели сумлінно… ні під кого не прилаштовуючись… ні під яку теорію… — не знали навіть, що то за зразки й звідки. Й результат: від 150-го року до нашої ери до 620-го нашої. Такі справи, Станіславе Івановичу. Не за манівцем чарівної палички, а зусиллям усього народу… впродовж майже тисячі років будувалися Змієві вали… Принагідно зазначу, що в важкі роки селяни вугіллям з валів рятувалися від морозів… опалювали печі в хатах… — тож вали українців й зігрівали… а не тільки боронили від ворогів… — от. А завершувався вал грунтом, який вибирався з рову. Нагорі вкопувався частокіл… Були дерев’яні вежі, драбини й таке інше. І це один тільки вал, Славику, а в нас тут була система валів. В Макарівському районі, наприклад, з південного сходу на північний захід послідовно… на відстані кількох кілометрів один від одного… тягнуться чотири вали… — щоб не бути голослівлим, стривай, — папери, папери… блокноти… — хвилинку. Цигарку в попільничку… — на край. Ось. Перший вал — 20 рік до нашої ери, й далі 280 нашої, 350 і 450 роки. Й за два десятки кілометрів, під Фастовим, — 530 рік. За ними — вали, що йдуть від Білої Церкви — 190 і 550 роки нашої ери. Й далі, до степу, вали на Черкащині, над Південним Бугом… Рядами захищали нашу землю з боку Дикого Поля! Тягнулися на сотні кілометрів, розгалуджувалися й сходилися, й це була оборонна система, Славику, й мало хто міг пробитися крізь неї!.. У першому тисячолітті нашої ери, під час Великого переселення народів, коли Європу трясло й колошматило, в нас було тихо… Звичайно, були нашестя, війни… готи, авари… — але в цілому хвилі завойовників прокочувалися південними степами й не зачіпали наших земель… — як потоки води не зачіпають поля над дамбою… — захищали нас Змієві вали.
       Тремтливе ли-листя в струменях теплого… запилено-сірого вітру… — обривки каштанового цвіту. Гамірний скверик з рядом лавочок… в розривах крон дерев… — стрункі голі ноги одна на одну. Двойко дівчаток? Двойко, але вже мам. З дитячими колясками… — примру… й заплющити очі. Червоні плями-плями й лагідне повітря шкірою обличчя. Погідливе підвіконня долонями… гладеньке й тепле… — й т-тверде пальцями. Розплющити. Білі зуби й червоне горла: «Альоша! Нє смєй туда лєзть!» — гладенький хлопчик років п’яти, — вчепившись рукою за гілку. Парашутист.
       Відвести очі: незворушна пляшка на фарбовано-білому… гладенькому підвіконні, на дві третини повна важкою… в’язко-коричневою рідиною… — прозорою горловиною догори. О-о-округла ре-ребриста попільничка з цигаркою скраю.
       Усе, що треба, все при мені. Дякую, Господи.
       Стовпчик попелу… — на третину цигарки. Непевна цівочка диму в подихах вітру з вікна. Потягнутися пальцями до цигарки, донести до губів, — затягнутися.
       Мене завжди, Славику, цікавило питання — хто такі українці й звідки вони взялися. Приємно-гострий… отруйний… — тютюновий дим тісними л-легенями. Якось на очі потрапила німецька етнографічна мапа Європи початку двадцятого сторіччя… — й розшарованими очами-и-и… — кожен народ, що більший, що менший, був позначений своїм кольором, а по центру, трохи справа, вирізнявся величезний темно-зелений масив… — аж страшно. Види-и-их!-нути дим. Більше тисячі кілометрів з заходу на схід й півтисячі з півночі на південь… від Сяну, до Дону… — десь я читав, що українці на першу третину двадцятого сторіччя були найбільшим народом Європи. Більшим, ніж німці, французи… англійці… — більшим, ніж росіяни. Так-так. Навіть за радянським переписом 1930 року українців було… щось вісімдесят один мільйон, а росіян — вісімдесят. Це вже після столипінської реформи й масового переселення до Сибіру й Далекого Сходу… Після першої світової, революції, громадянської війни, продразвьорстки й голоду початку двадцятих… Після розкуркулення й насильницької колективізації… — українців все одно було вісімдесят мільйонів… більше, ніж росіян… Мені не зрозуміло, Славику, як міг сформуватися й утриматися разом такий великий народ… — без власної державности… без навчання рідною мовою… з повною забороною національного книгодрукування… — без своєї знаті, без інтелігенції, церкви… — я не розумію, Славику! Дай притомне пояснення, і я відчеплюся!.. Як після нищівної монголо-татарської навали, в умовах постійних воєн і набігів кочівників, розділений між Золотою Ордою, Великим Князівством Литовським, Королівством Польським, Московським царством… між Угорщиною, Молдовським князівством, Кримським ханством… Турецькою імперією… — як в таких умовах міг сформуватися єдиний народ? Е-е, Славику?.. Чи, може, скажеш, такого народу не було?.. Його придумали в «австрійському Генштабі», чи придумав Ленін… що це «зіпсовані поляками росіяни»… й таке інше… — та дурня, Славику, погодься, що дурня. Такий народ був і є. Своя мова, відмінна від російської й польської, своя культура… звичаї… пісні… — прізвища! — а головне, усвідомлення національної єдности. Москалі, ляхи — це щось одне, а ми — щось інше. Розумієш? Жоден притомний українець, без остраху, примусу, без якось кар’єрних міркувань, не скаже, що він з росіянами — одного народу! Жоден, Славику!.. Ніколи!.. Й, навпаки, східняки можуть посміюватися над західними говірками… звичаями… — але не скажуть, що ми — різні народи. Ми різні, так, але народу одного…
       Пляшку коньяка п-пальцями… за горловину… — ковт-нути.
       Отам от, Славику, в першому тисячолітті… за Змієвими валами… — отам він і формувався, український народ. Поступово поєднувався в одне ціле. Й так поєднався, що впродовж сторіч не могли роз’єднати ні кордони, ні війни, ні голод… ні неволя, ні національне приниження…
       Вди-и-ихнути свіжого повітря з вікна, — звести руки в ліктях і повести плеч-чима.
       Усе гаразд!
       Завалитися зараз до Славика в кабінет й ув гівно його розмазати! Щоб довбані окуляри тріснули посередині від резонансу!..
       Цигарку до рота… — затягну-утися.
       Нічого, Семене, нічого!.. Мине трохи часу… — а чом би й справді не народним депутатом?.. Елеґантний молодий політик… у фірмовому костюмі… — та в себе в районі й довбати! Раз пхнути районну мафію, другий… Хлопець молодий, тутешній, закінчив університет, працював у районці… Про ґаражі, наприклад, написати. Семенівна приходила, розказувала. Знахабніли вже вкрай. Заступник голови райвиконкому, директор заводу, хто там іще? — начальник заготконтори. Посеред райцентру котловани під ґаражі… Й ні тобі дозволу міськради, ні санепідемстанції… Ну чого, питається, не взяти дозвіл у тієї нещасної санепідемстанції? Ліньки. Або забули. Два екскаватори — й уперед. Цілі гори понаривали. Дітям уже є де гратися… Гори, озеро… хиткий місток над прірвою… — цю забаву дітям подарували дорослі дяді. Замість того, щоб спорудити майданчик для ігор… — отак і почати. І без того їм хвостика трішки… Щоб не забували… поважали…
       Вихор… вихоркики диму в подихах вітру з вікна… — й важкі спрокволі прошарки.
       Й наостанок. Краще вести мову не про українців, а про Україну… Україну-Русь… — тому що без держави… без системи державного управління провести мобілізацію населення… організацію значного обсягу робіт… на широкій території… — не було б ні валів… ні українського народу…
       Свинцево-сизі прошарки тютюноворго диму, — проз які раптом о-округлі білки очей, — з тоненькими прожилками крови. Залучити людські… та інші ресурси…
       У ду-упу… твої матеріа-а-али… — чого вирячилася?!
Віолето Степанівно, гадаєте, я не знаю, що вони собою являють? Вирячилася вона. Наче саме собою зрозуміле, що вона — цяця, а Славинський — кака. Що вона є р-революцьйонер! Ідейний демократ!.. А Славинський начальству лиже задницю. Віолет-то Степанівно! Хвильку. Щось скажу.
       Ковтнути.
       Знаєте, що значить слово «демагог»? Народний вождь. Той, хто веде за собою народ. Лідер демократично налаштованої частини громадян древніх Афін. І нічого образливого в означенні «демагог» попервах не було. Потім уже, потім, з’явилося отаке от, е-е… семантичне забарвлення слова. Чому?.. Відповідаю. Тому, що вони, демократичні лідери, і тоді були такими ж, як і тепер. Говорили одне, робили інше. Мед на вустах, й липкі пальчики, до яких прилипають народні грошики. Головне, гарно говорити. Красно-мов!-стувати. Щоб народ тебе чув і йшов за тобою. А того, чого народ не чує і не бачить?.. — погляньте на російських демократів в їх уряді. Гайдарів-чубайсів… На солоденькі слова й масні очиці. У нас, в Україні, ще всього не розікрали?.. Ще не було при владі демократів. А-а, ви не таких демократів хочете, ви хочете — тих, хто «за правду»?.. Хто «наведе порядок»?.. Так то ж не демократи. Це по-перше. А по-друге, нехай уже краще будуть «демократи», ніж ті, хто за «правду». Байдуже, яка «правда», — головне фанатичний блиск в очах й море крові… гори трупів… — заради втілення в життя якоїсь чергової ідеї щодо перелаштування цього світу. Від Бога вони розумніші… Дякуємо. Наїлися. Перепрошую, наголодувалися. Нехай ліпше крадуть.
       У нинішнього прем’єра, як в усіх нас… є недоліки… — президент на трибуні, сиве волосся, гладенько зачесане назад. Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового… будемо обирати до третіх півнів… — от! Зрозумійте, Віолето Степанівно, — світ такий, яким йому й належить бути! Не допомагайте бабусі переходити вулицю, якщо їй не в той бік. Ніяка революційна ідея цього світу не змінить. Змінивши владу, ми нічого не змінимо. Ні. Змінимо, тільки на гірше… Е-е… Видозмінимо, не змінивши суті. Ці, нинішні, хто при владі, — ми хоч знаємо, що вони собою являють. Я їх аж ніяк не виправдовую. Але на їх місце прийдуть не кращі. Яке суспільство, така й влада. Віолето Степанівно. Суспільство треба змінювати, поступово поліпшувати, — отоді зміниться й влада. Й стане вона кращою. Відповідною суспільству.
       Тож не треба на мене очі вирячати.
       Прошарки тютюнового диму… крупинки на стіні… — й маленькі гостро-темні очі прохолодним поблиском.
       Так ти, Славинський, за партократів? Х-хе! А я думав, ти демократ…
       Семене, я достатньо чітко прояснив свою позицію! — собою в крупинки-поблиски на стіні. Я — демократ, але зараз, коли ми тільки вибороли незалежність… — вибороли? — не чіпляйся до слів! На перших роках незалежности починати боротися з владною верхівкою!.. Як це вже було, й не раз…
       О-окуляри на тлі жорстких крупинок.
       Ну що, Славику, ну що ти хочеш від мене?.. Я нічим тобі не зобов’язаний!.. Коли вели мову щодо завтрашнього матеріалу, я не був не в курсі щодо всіх обставин. Гадав, що це так собі… звичайна тема… — я ж не знав, що тут гроші, й, видно, чималі… — тому це фактично анімінулю… — гм-м! — анулює!.. — ану-льовує наші попередні домовленості. Щодо того, що я не лізу в це діло…
       Окуля-я-яри… — пливе все.
       То одразу ж, як випив. А потім — мине… Ще не вме-е-ерла… — живем, Олеже. Головне зараз, — ударно півроку. Матеріал, матеріал, матеріал!
       Попрацюємо?.
       «Біла гарячка…» — де вона? На столі, під теками… Папери, папери… — Змієві вали… іншопланетяни… — багряне сяйво на півнеба… В’язко-червоні відблиски… ви-икливлені… — погідливі й теплі.
       Валенти-ина Григорівна…
       Я ні на йоту не сумніваюся, що вищі сили… в тому чи іншому вигляді… — чи то «іншопланетян», чи ангелів, демонів… духів… — вони присутні на цій планеті. Але я також не сумніваюся, що від цього всього добра… — чи зла? — слід триматися подалі. Подалі. Написати матеріал… — без проблем. Написати й забути.
       Замерлий… поморщений недопалок в попільничці… — байдужий до всього.
       Воно, мабуть, невипадково, що ті, хто надто переймається… потойбічним… — вони здвинуті на голову. Є певна межа, яку переходити не можна… людській психіці, е-е… душі… — небезпечно потрапля-яти… переходити… — о-ой!
       Одне слово, наді мною Господь Бог. Нікого іншого над собою я не визнаю й не приймаю.
       Запалити.
       Ну так ж де вона, «Біла гарячка?.. — теки! теки! — та осьдечки. Куди від мене подінеться…
       Цигарку з пачки, — й до рота. Коробок сірників… — торохкотнути.
       Пошерхлі аркуші… аркуші… — «Історія, про яку йтиметься, вражає безглуздістю, непоправністю й повсякденністю, хоча трапилася вона на свято. І ще — якоюсь життєвою нечистотою, хоча все трапилося в день, коли люди повинні відчувати себе радісними й очищеними від тілесного й духовного бруду…» — «тра-трапилося»! «якоюсь безглуздістю»! «життєвою непоправністю»!.. — та ну його.
       Під теку.
       А треба визнати, що я справді, того… трохи здав… Три тижні довбатися з матеріалом… ч-чи й того більше… чо-чотири…
       Чи-чирк… ч-чиркнути сірником… — відсиріли, чи що?
       «Що ти мучишся, там на півгодини роботи…» — Семен. Руки назад, живіт уперед… — й очиці прохолодно-гостро поблискують. Й заскорузлий абзац на друкарській машинці… — який уже ні ломом… ні ковадлом…
       Заявився він!.. І я знову сиджу й доблю! довблю! — друкарську машинку. Передовбую один і той же матеріал…
       Жити не дає… дихати…
       Та ч-чи! — жовта-авий спалах!.. — припалити.
       Послухай. Семен тільки сьогодні прийшов, а «Білу гарячку» ти вже скільки мурижиш?.. Затягну-утися. Не варто котити таку вже важкелезну бочку на нього. Хто, як не Семен, тебе перетягнув сюди з районки?.. Згадай-но, згадай… Види-их!-ти дим.
       А було що в нього з Оксанкою на другому курсі?..
       Хто знає…
       Може, що й було. А може, ні. Швидше за все, ні. Молодими були, про дівчат прибрехати — як два пальці об асфальт…
      Давай-но «Білу гарячку»… давай… — «Історія, про яку йтиметься…» — слухай сюди. «Безглуздістю»… «непоправністю й повсякденністю»… — викидаємо!.. — а «життєву нечистоту» лишаємо… — «…хто ми є тут на Землі, і хто ми є перед Богом…» — а це перенесемо на закінчення. І це у нас буде останнім реченням, — і крапка.
       На свіжу голову відкорегую, поправлю, — зараз текст. П’ята сторінка. Кульмінація. Компанія на травичці…
       «Якщо такий дурний, то бий…» — зіж-ма-ка-ти аркуш. Й у кошика-а… — поцілив.
       Чистий аркуш у каретку… — провернути.
       Цигарку, — затягнутися.
       Компанія на травиці серед дерев. Замерти на мить… — й па-па-па-пальцями: «Тим часом Микола сидів… напівлежав за скатіркою з наїдками та пляшками, посеред якої стояла пасочка…» — ні! — «…посеред якої на широкій мисці, розписаній квіточками й півниками, велично здіймався великодній пиріг, обкладений різнобарвними… різнобарвно розписаними яйцями…» — «розписаній-розписаними»… — потім поправлю! — «Микола сприймав долонею м’яке торішнього листу, а шкірою вище кисті уперте й гостре яглиці…» — нехай! — «…й невпинне ручки чужого ножа животом крізь светр. Йому було легко й приємно, в голові від випитого вина трохи шуміло, дівчина навпроти усміхалася йому, показуючи білі зубки між ніжними рожевими губами, й на деревах, здавалося, на очах розкривались тендітні, але переповнені життєвою силою листочки…» — «ли-ли!» — «…бруньки, й аж захлиналися від співу птахи, й шаленіла довкруг весна! Він напівлежав і знав, що зараз, виставивши вперед невидячі очі, наступаючи чобітьми на слабкі паростки трави й жахаючи напівпрозорих зелененьких жабок, до нього наближається Петро, життєвий ворог…» — не годиться.
       Так кримінальні нариси не пишуться. Простіше треба. Суворіше. Та й узагалі… — з якого це дива Микола Петрові «життєвий ворог»?..
       Цівка тютюнового диму з-від недопалка в попільничці, збиваючись, — догори.
       Покажи в тексті місце, хоч би речення, хоч слово, з якого б випливало, що вони були «життєвими ворогами»! Ну дружили, ну «розвела доля», ну один «влаштувався в цьому житті», інший не дуже, — й що з того?..
       Викр-реслюємо «життєвого ворога», — і що у нас тепер?.. — тепер вони вже просто колишні друзі, яких «розвела доля»…
       Крупинки…
       Та напиши просто, що міліціонер, мовляв, йшов по лісі, бачить п’яний сидить на пеньку… з ножем… — узяв, і відібрав.
       Недопалок… — вч-ч-чавити в о-округле дно попільнички.
       І за пояса собі засунув. І ходить, перед дівчатками хизується… — гарний міліціонер! І потім, послухай, потім — на ноги перед тим схоплюватися, куртку розстебати, «Якщо такий дурний, то бий!», казати, — гарний, гарний міліціонер!..
       Дійняла вже «Біла гарячка»!.. — під теку її.
       Наші нинішні труднощі… зумовлені швидше не його особистими помилками, а загальними кризовими явищами в економіці… Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового будемо обирати до третіх півнів… — послухай. Звичайний собі кримінальний нарис. Майже закінчений. Добити ті нещасні півтори сторінки тексту, віддати Валентині, а потім уже розмірковувати, є там смисл, чи нема… «життєвими» були ворогами, чи просто понажиралися… — п’яний виблядок убив нормального хлопця! Ні за цапову душу! За те, що той ножика відібрав!.. — ну, спровокував. П’яним був трохи, веселим, пацани на нього дивляться, дівчата… — ну що, що?!. — та ні. Не розумію того… не відчуваю… — сидить народ на природі, культурно відпочиває… менти, бариги місцеві… «авторитети»… — тут заявляється, блін, якийсь хмир. Друг дитинства, не друг, — ножика він, бачте, вириває… розмахує ним… — та його б у першу хвилину заламали й вставили б так, що довіку б зарікся… людям відпочинок псувати… — на ноги перед ним зводитися. Ку-уртку розстебати… ґудзик за ґудзиком…
       От що.
       На вихідні, чи в понеділок уранці доб’ю «Білу гарячку», а зараз… — гарно попрацював на тижні, здихався парламенту! — й гайда звідси.
       Й усе на місці, нічого не забув… й нікому нічого не… зобов’язаний…
       ?..
       Президент виступав.
       Виступав, виступав… Короткий спітч. Мовляв, сам не може очолити уряд. Власне кажучи, його ніхто не запитував, хоче він отримувати стільки повноважень, щоб ставати фактично диктатором України. Не допомагайте бабусі переходити вулицю, якщо їй не в той бік. У нинішнього прем’єра, як в усіх нас, є недоліки. Але наші нинішні труднощі зумовлені швидше не його особистими помилками, а загальними кризовими явищами в економіці. Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового будемо обирати до третіх півнів. У той час, як уряд повинен приймати термінові заходи й без керівництва йому не обійтися.
       Забув.
       Бігти!
       У кого зараз?! — у Валентини. Ні! В коректурі. Та ні, в друкарні… Ще першої шпальти не… — до Валентини. Сказати, не треба ставити світлину, допишу п’ятдесят рядків. Швиденько, за десять хвилин.
       На годиннику? — за чверть третя.
       Пізно.
       Давно вже нема того… пустого місця на шпальті… — чи збігати? Сказати Валентині, мовляв, дописати хочу… — а вона: що саме дописати?.. Ну, що президент виступав… — вона: ти що, Славинський, забув про виступ Президента?..
       До вікна.
       Як же так, як же так?.. Забути… Найважливіший же момент. До дверей. Кульмінація засідання… Опозиція вимагає відставки уряду — ні? — відставки одного лиш прем’єра — теж ні?.. — то нехай замість прем’єра буде хтось із його заступників! — і це ні?.. — то нехай сам президент очолить уряд! — і більшість не йде й на таке…
       За стіл.
       Задом серед м’якого стільця, туди-сюди, — рип-рип.
       Якраз на п’ятдесят рядків тексту… Треба ж!.. На п’ятдесят рядків, яких і не доставало на шпальті! Чого ж тоді не згадав, у кабінеті Валентини Григорівни?..
       Господи…
       Своє тіло ліктями, плечами, — й н-ногами, — й куди його?! — назад, у рип-п.
       Як же так, Господи? Мав би згадати… Взагалі не мав забувати! Коли сідав за матеріал, у першу чергу мав би пам’ятати, що виступав Президент, — дав відповідь на досить курйозну, якщо не сказати провокаційну, пропозицію — самому очолити уряд…
       Н-на ноги?!. — й до вікна.
       Суха запилена підлога. Фарбоване гладеньке… тепле підвіконня… — мочками пальців його, — й дол-лонею! — й, маючи опору, про-о-остором тіло, — й ось ми вже на підвіконні. Лопатками, задом і ступнями відчуваючи погідливо-теплу протидію. Й розпечене жерстяного карнизу пальцями.
       Теплий вітер в обличчя. Гамірлива зелень сквера… шум проспекта… — нормальний був день. Так гарно гарно думалося біля вікна… про Змієві вали, про Україну… — й усе зіпсувати. Найважливіший момент у засіданні… — й забути.
       Відвернутися: блідо-зелена стіна… біла стеля… двері… — Ти чуєш мене, Господи? — стіл… друкарська машинка… пожмакані аркуші паперу на підлозі… — Ти є? Чи Тебе нема?.. — шафа! стіни! двері! — чи, може, Ти є, але так далеко, що все одно вже, Ти є, чи Тебе нема?!. — стіни, двері… — а я тут сиджу й кричу невідомо, кому.
       Сухий каштановий пил, зірваний вітром, — у вдих.
       Хтось мене чує?..
       Теплий вітер… пил… — якраз тоді, коли дописував парламент, коли саме й належало згадати про виступ Президента, — звівся на ноги, підійшов до вікна… побачив Семена… — й забув.
       Заявився, щоб завадити мені, — й завадив.
       Заплющити очі: зелень… щебетання птахів… вирячені очі… зуби… — й о-он він, ворог, — посміха-ається! — на ноги зводиться… куртку розстебає… — ґудзик за ґудзиком… — відчути теплу… затишну ручку свого ножа… дол-лонею… — розплющити.
       Є хто наді мною?
       Відгукніться.
       Тіло с-силою — про-о-остором його… — й ногами твердо в підлогу. Бач, як воно, тіло, вміє. Тримати рівновагу.
       Та не таким уже й важливим був той виступ президента. Так собі, репліка в кінці засідання… Опозиція договорилася до того, що уряд має очолити президент. Тож йому довелося давати відповідь на цю дивну пропозицію. Звичайно, можна подати й так, що це був найважливіший момент, а можна й інакше… — дочекатися, коли в коректуру прийде перша шпальта, й без зайвого галасу вставити речення чи абзац. Що, мовляв, президент дав відповідь на курйозну пропозицію… провокаційну… — щось таке.
       На годиннику?.. — майже три. Перша приходить десь о пів на четверту… — було б чого панікувати.
       Уди-и-ихнути в себе… з вікна…— вітер! папірці!.. — позбирати.
       Ну?
       Зайти до Славика?..
       Метелики… — в теплих струменях вітру з вікна.
       Там вона зараз, у його кабінеті, з Сем-меном, — а я тут з «Білою гарячкою»!.. — тендітні й уперті… прозорі крильця…
       Багряне сяйво на півнеба… над гострим обрисом лісу… — хтось таки чує. Практикантка ж не просто так залишилася в Славиковому кабінеті… А була вже розшаровувалася в коридорі… своїм прозоро-блакитним… — джин виконав бажання.
       Щось зимно… — пот-терти плечі долонями.
       Скляні дверки шафи. Темна копна волосся над блідою плямою обличчя… прогалини очних впадин… — темні зіниці. Вдивитися в них, немов-би ввібратися в самого себе, — того, що в склі, — й що там? — відблиск блаки-итного?.. — випнуті жили, вирячені очі… й ніж поблисками, — туди-сюди! — й несамовитий пташиний спів довкруг!.. — й зводишся на ноги, розстебаєш один за одним… ґудзики на куртці… — й промовляєш ув вирячені… невидячі очі навпроти: «Якщо такий дурний, то бий…»
       Давай-но щось… інше…
       Зробити Вітьці матеріал, щоб не діймав. Роз-крити підшивку, — й за машинку, — й від початку: «Одвіку в Снігурівці не те, щоб іншопланетян, але й нечистої сили ніхто не бачив…» — й а-аж до кінця: «Минає час. Сяйво над видноколом поволі насичується яскраво-червоними барвами. Я полишаю одвічні свої іронію й недовіру й чекаю, коли вже в глибині неба спалахне різнобарвними вогнями куля й полетить, розкидаючи довкруг промені світла, по тільки їй відомому маршрутові, на своє місце, в урочище Рудку». Абзац. «Браття по розуму, я, землянин, чекаю на вас!»
       Прохолодно-жаркі голо-голочки… в плечі… — пот-т-терти.
       «Браття по розуму»… — це ж я не в тому смислі, що насправді… чекаю на когось… — так просто лягло на закінчення…
       Обривки каштанового цвіту… прозорі крильця… — там вона зараз, у Славика! Зав’язла в чіпкому Семенових очей!.. Но-ожика відібрав! — і сидить тепер… посміхається… ворог… — перед дівчатами хизується… — кинутися до нього! — ви-и-ирвати ножа! — й ту-уди ним! сюди-и!.. — побли-блисками на сонці… — а той?.. — продовжуючи посміхатися, зводиться на ноги, розстебає куртку… ґудзик за ґудзиком… — «Якщо такий дурний, то бий!», каже, — гадає, не вдарю… — вда-а!-рити! — й, розмахуючи ножем, щоб ніхто не підійшов, ухопити пляшку вина й узятися те вино гли-та-ти, — відчуваючи, як борлак на горлі заходив догори й донизу, й червоні цівочки вина, наче крови, потекли по підборіддю й шиї… — й сприйняти, як довкружнє раптом зрушилося… розфокусувалося… — то хтось порожньою пляшкою ззаду, — по го-ло-ві! — випустити з рук пляшку, присісти, але втриматися на ногах, — розвернутися, — й кинутися на того, хто вдарив! — той тікати, — за ним! — той упав, — на нього!.. — замахнутися ножем, — ніж з рожевою ручкою й довгим тонким лезом, — лезо зблиснуло на сонці! — й утямити, як власні очі розлетілися врізнобіч з-під гілляки, що згори, — й п-по голові!! — похилитися тілом назад, але знову ж таки втриматися на ногах, — відчути, що тебе обступають з боків, — у кого гілляка, в кого «розочка», в кого дорожня сокирка, — завища-ати пронизливо! — й кинутися тікати!.. — гілки шмагають по обличчю, згори божевільним сигнальним ліхтарем б’є сонце, — позаду тупотіння, попереду річка, — і прямо, з розгону, — ув воду!..

Наступна сторінка

Додати коментар